Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.

3 листопада 1875 року в с. Халаїмгородок ( нині Городківка Андрушівського району Житомирської області ) перестало битися полум'яне польського поета і драматурга Александра Кароля Ґрози, відомого представника „української школи” в польській літературі.
У 30-х роках XIX століття серед поляків, які проживали на Правобережній Україні, виник інтерес до української мови та фольклору. Тоді група польських письменників і створила „українську школу”. Як писав український історик Д.І.Дорошенко, „ люблячи Україну і її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минувшині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники „української школи” мали вплив на розвиток української свідомості й українського патріотизму взагалі”. У 90-х роках XIX ст. видатний український письменник і громадсько-політичний діяч І.Я.Франко у статтях і рецензіях позитивно розглядав поетичну діяльність цих письменників, які, на його думку, зробили багато для братання культур українського та польського народів, і закликав польських літературознавців вивчати і популяризувати їхні кращі твори. Найвідомішими представниками цього напряму, крім А.Ґрози, були Б.Залеський, С.Гощинський, Ю.Словацький, А.Мальчевський, М.Грабовський.

Настав час наведення ладу в подвір’ях, на городах, на територіяхпоблизу осель, організацій, підприємств. Прибирання потребують і околиці, території біля річок, озер, зон відпочинку. Мальовниче місце є в нашій Андрушівці в мікрорайоні Бурти - гарні ставки, пляж, прибережна територія. За минулий сезон відпочинку там зібралося стільки непотребу, що це благодатне місце стало схоже на смітник. Минулої п’ятниці небайдужі жителі вулиці Жовтневої організували прибирання цієї території. Бачили б ви, з яким завзяттям разом з дорослими працювали діти. Здавалося, що роботи там - на кілька днів, а ми впоралися гуртом за кілька годин. Пляшки з-під пива, пакети, склянки, банки, паперові упаковки - цим ми напхали чимало мішків. Старалися родини Гончаренків, Бачинських, Гальосів, а також Світлана Лущенко, Женя Дацюк, Оля Рогаль. Ми не смітили, але прибрали. Закликаємо всіх дослухатись до нашого прохання: «Люди, не смітіть там, де живете і відпочиваєте! Тоді приємно буде повернутися сюди ще не раз». Щоб не бути голослівним, пропоную вашій увазі знімки - стільки сміття назбирали дбайливі руки любителів чистоти й порядку.

9 травня в село Степок на урочистий мітинг з нагоди відкриття нового обеліска на братській могилі прибули почесні гості - депутат Верховної Ради України, голова обласної організації Народної партії М. М. Рудченко, голова райдержадміністрації Б. В. Мазур, голова районної ради В. Б. Шпаківський, голова правління ВАТ "ЕК "Житомиробленерго” А. В. Левицький та інші. Почесні гості, сільський голова Н. П. Войцехівська та директор місцевого господарства П. В. Юянець відкрили пам’ятник.

District center 50 kilometers south-east of Zhitomir. The first mention in 1683 remained palace saharozavodchika N. Tereshchenko (XIX century). Neorenessansa French style. Located in an environment of ponds, among the old park. During the civil war are housed Volrevkom, then the headquarters of the First Mounted Army Budennogo. At the present time - high school. Near. Old Boiler - one of the oldest settlements of Ukraine, referred to in 1143 as Kotelnich, Kotelnitsa. Preserved ancient city ramparts, Anthony of Padua Church (1786) to the east of town near the den zasypannogo defense. As with. Yaropovichi is a picturesque park with its characteristic wooden seat in 1857 (now School), discovered hill letopisnogo hail Yaropolch (XIII century).. As with. Ivnitsa remained front gate, the three towers and fences wing manor XVIII-XX centuries. Belonged to Baron de Shoduaru later N. Tereshchenko.

Містечко Червоне було засноване у 1624 р. воєводою брест-литовським Яном Тишковичем. Завдяки хитросплетінню родинних зв'язків та шлюбів наприкінці 18 ст. Червоним володів Францішек Ксавері Грохольський, а після його смерті разом з іншими маєтками воно відійшло Адольфові Грохольському. Пізніше Червоне було записане на його другу дружину – Ванду Радзивілл, яка після смерті чоловіка продала володіння Миколі Терещенку, а сама виїхала за кордон. Червоне перебувало у власності родини українських цукрових магнатів до революції 1917 р.

Найбільш відома легенда про походження назви цього села така: "Понад річкою в бережку лежало село, невеличке й бідненьке. Селяни, що жили в ньому, належали злому й багатому пану, який завжди жив у місті. І була в цьому селі бідна вдова Галька. Мала сина-одинака. Юнак був дуже вродливий: чорні кучері спадали на біле чоло, чорні брови, наче крила пташки, розлітались в різні боки. Батька в нього не було - загинув у мандрах, тому всі його називали по матері - Гальчин. Коли він виріс, зненавидів панів, нестримним став йому гніт панський і пішов він шукати волі. Як Кармелюк, разом із своїми товаришами забирав добро у панів і роздавав бідним.

Поселення відоме під назвою Березине і засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році тут був один двір, в якому проживало 15 жителів. У 1941 році нараховувалося вже 93 жителі. До 1923 року воно було в складі Котелянської волості Житомирського повіту.

Це селище розміщене біля соснового лісу, від того й пішла назва. До 1923 року воно було у складі Котелянської волості. Розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції "Степок". Засноване селище було в другій половині XIX століття як німецька колонія. Село Борок колишні коростишівські партизани згадують як надійну базу поповнення загону вірними людьми.