Історія цього поселення сягає сивої давнини. Коли воно датоване - невідомо. Під час навали монголо-татарської орди це поселення було зруйноване і спалене, а людей - кого повбивали, а хто втік в навколишні ліса і сховався від ординців. Та коли почалися холоди, люди виходили з лісів і мусили йти до ординців. Їм дозволяли селитися на старих місцях. Татарам потрібна була робоча сила. Поступово село відбудовувалося, люди почали господарювати. Та коли в призначений час приходили ординці за даниною, населення поселення старалося не давати данини. Непокірних били, катували і таким чином ординці збирали данину. Ці страшні і важкі часи ординської неволі населення відобразило в назві свого поселення "Гарапівка".

Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася "Криничка". Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі "Чумацьким Шляхом"). А біля цього шляху було озеро, яке називалось "безодня".

Поширена легенда про походження назви цього поселення така: Загадково, по-змовницьки шумів ліс. Здавалось, йому не буде кінця-краю. Так думали прихожани. Але мужніх і дужих людей ніщо не лякало. Та одного разу природні сили поглумились над прихожанами. Трапилось це вночі. Вітер злісно хилив додолу дерева. Люди, наполохані небаченим досі лихом, гуртом стояли біля господи свого старшини. Небезпека насувалась. Високо вгорі запалала блискавка і її вогненне дихання торкнулось гордих кучерявих дубів, іскрами посипалось на голови людей, запалило все довкола.

Назва села походить від назви містечка Паволочі. Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Зразу тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками (походження назви містечка Паволочі таке: як свідчать стародавні документи і перекази, що тоді, коли була повноводною р. Роставиця, пливли сюди великі човни - лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину - паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Кажуть, що і назва цього містечка ( а тепер села) походить від цього слова).

Одвічна турбота селянина - вчасно і добре обробити землю, а вона, така неоднакова скрізь, потребує уваги, розуму, спостережливості. Обираючи місце для поселення, люди уважно придивлялися до цієї місцевості, визначали, який там ґрунт, чи добре захищене від негоди і лихих людей місце, чи легко її, цю землю, обробляти. Це все відбилося в назві села Степок. Перші поселенці знайшли між лісами велику долину, на якій не було багато дерев і чагарників, ця земля була зручна для обробітку. Нагадувала степ. Але через те, що ця долина була невеликих розмірів, то поселенці назвали її "степок". Пізніше ця назва поширилась і на поселення, яке тут з'явилося.

Довгий час село називалось Слобідкою. Його жителі розповідають, що першими поселенцями тут були заробітчани. Так і жили кожен собі із своїм горем, у найми ходили найматись. Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.

Це старовинне селище. Про нього людська пам’ять зберігає багато цікавих легенд. Зокрема і про назву населеного пункту. Найбільш правдоподібна легенда, на мою думку така: "На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали - червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.

Давно час розказати про подорож, здійснену з Cергієм "Кіфою" теренами Житомирщини. Адже саме під час тієї мандрівки 2 серпня 2004 року я побачила диво-палац, в який неможливо не закохатися. Якщо ви часто подорожуєте і любите, скажімо, Бердичів, не зайвим буде дізнатися, що в якихось 15-18 кілометрах від місця окільцювання Оноре де Бальзака, в непримітному, здавалося б, селищі Червоне є на що подивитися.

Шістдесят років тому, 9 січня 1944 року, командний пункт штабу Першого Українського фронту перемістився із Святошино, під Києвом, в Андрушівку. Війська цього фронту, яким командував генерал армії М, Ф. Ватутін, після закінчення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, продовжували бої на Рівне-Луцькому напрямку на Заході. Лівим крилом завершували розгром оточеного під Корсунь-Шевченківським німецького угруповання військ та здійснювали наступальні дії в напрямку Умані й Вінниці.

Історія землі, на якій ми живемо, сягає сивої давнини, початки її згубились десь у глибині тисячоліть. Про це говорять самі назви: Старосілля, Стара Котельня. Підтвердженням цього є старі крем’яні рубила і наконечники до списів та стріл, які є в колекції мого батька. Тримаючи їх у руках, я намагаюсь уявити того далекого-предалекого мого предка, що жив на цій землі сотні, а, можливо, й тисячі років тому. В такі часи мені здається, що і через тисячоліття я відчуваю тепло його рук, яке зберіг цей камінь. І тоді у мене виникають питання: "За яких умов зламався кінчик у наконечнику?